Серцево-судинні захворювання в наш час є причиною кожного третього випадку смерті у світі. Артеріальна гіпертензія — неінфекційна епідемія ХХ–ХХІ ст. Це захворювання вважається однією з основних причин смертності й інвалідизації населення в працездатному віці. У зв’язку з цим лікування АГ має велике медичне та соціальне значення. При АГ підвищується вірогідність раптового виникнення дисфункції ендотелію, порушення функції нирок, атеросклерозу та пов’язаних з цим захворювань. Ризик розвитку серцево-судинних захворювань і смертність безпосередньо залежать від рівня артеріального тиску.
Хворі з підвищеним артеріальним тиском мають вищий ризик розвитку ускладнень з фатальними і нефатальними наслідками, внаслідок чого збільшується загальна смертність у 5 разів, а смертність від серцево-судинних захворювань — у 3 рази. Щорічно від ускладнень АГ вмирає до 4 млн осіб у розвинутих країнах. Тому зараз необхідний безперервний пошук нових форм і методів профілактики і лікування артеріальної гіпертензії.
Ефективна антигіпертензивна терапія є одним з найважливіших чинників зниження серцево-судинного ризику, у тому числі розвитку інсульту, інфаркту міокарда та серцево-судинної смертності. До антигіпертензивних засобів першої лінії відносять 5 груп препаратів: інгібітори ангіотензинперетворюючого ферменту (АПФ), бета-адреноблокатори, блокатори рецепторів ангіотензину ІІ, діуретики і антагоністи іонів кальцію.
Через 4-8 місяців регулярного застосування антигіпертензивних засобів спостерігається значне ослаблення їх гіпотензивної дії, що обумовлено активізацією пресорних систем організму у відповідь на дію ліків, тому антигіпертензивні препарати необхідно періодично міняти.
Зараз увагу клініцистів привертає можливість застосування комбінованих антигіпертензивних засобів, що забезпечують досягнення більшого ефекту при зменшенні побічних явищ.
За останні 20 років у лікуванні серцево-судинних захворювань широко застосовуються інгібітори АПФ. Ця група препаратів блокує активність ренін-ангіотензинової системи (РАС) і проявляє ангіопротекторну, кардіопротекторну, антиатерогенну, протитромботичну дію.
За фармакологічними властивостями інгібітори АПФ поділяють на 2 групи. До першої входять препарати (каптоприл, лізиноприл), субстанція яких проявляє фармакологічну активність і виводиться переважно нирками. До другої групи належать неактивні речовини — проліки (еналаприл, квінаприл, периндоприл, раміприл), що в організмі утворюють активні метаболіти після трансформації в печінці. Виводяться ці препарати подвійним шляхом — нирками і печінкою.
Важливою властивістю інгібіторів АПФ є їх ліпофільність. Чим вища ліпофільність препарату, тим кращим буде його проникнення в усі «зацікавлені» органи: серце, судини, нирки, легені та наднирникові залози. При високому показнику ліпофільності після прийому препарату значно пригнічується активність не тільки циркулюючої, але й тканинної РАС, чим забезпечується захист органів-мішеней, гальмується розвиток атеросклеротичних бляшок. Одним із таких препаратів є периндоприл, ефективний не тільки при АГ, але й при ішемічній хворобі серця, серцевій недостатності. Периндоприл проникає в тканини і блокує тканинний АПФ (в ендотелії судин), має високу біодоступність та тривалість дії.
Активним інгібітором АПФ є також квінаприлат (активний метаболіт квінаприлу), що виражено впливає на тканинну РАС. Квінаприл за показником тканинної спорідненості в 2 рази перевищує периндоприл, в 3 рази — раміприлат і в 15 разів — еналаприлат. Крім зниження артеріального тиску, квінаприл сприяє регресу гіпертрофії міокарда, а також покращує систолічну та діастолічну функції лівого шлуночка. Ці ефекти проявляються більшою мірою, ніж у інших гіпотензивних препаратів.
При призначенні антигіпертензивної терапії обов’язково необхідно враховувати ступінь АГ, її стабільність, варіабельність АТ і особливо вік хворого.
Висококардіоселективний бета1-адреноблокатор бісопролол у хворих на ішемічну хворобу серця викликає поліпшення самопочуття, стабілізує артеріальний тиск, зменшує частоту серцевих скорочень, нормалізує показники скоротливості міокарда, підвищує толерантність до фізичного навантаження.
У хворих з АГ та цукровим діабетом високоселективний бета1-адреноблокатор небіволол нормалізує артеріальний тиск, покращує структурно-функціональний стан міокарду, зменшує рівень мікроальбумінурії, що свідчить про поліпшення функціонального стану нирок і про зниження ризику серцево-судинних захворювань.
Наявність високого ступеню селективності бісопрололу та небівололу розширює можливості їх використання при супутніх захворюваннях і знижує ризик появи ряду побічних ефектів.
Високоселективні бета1-адреноблокатори бісопролол, небіволол не проявляють негативного впливу на скоротливу функцію міокарда та на вуглеводний і ліпідний обмін, тому їх можна призначити хворим на цукровий діабет. Застосування саме цих препаратів вселяє найбільший оптимізм у відновленні подальшої перспективи призначення бета-адреноблокаторів не тільки пацієнтам з неускладненою АГ, але й з супутнім цукровим діабетом, серцевою і нирковою недостатністю.
Обгрунтованість використання інгібіторів АПФ в складі комбінованих гіпотензивних препаратів визначається тим, що їх застосування не тільки знижує артеріальний тиск, але й викликає регрес гіпертрофії лівого шлуночка, проявляє нефропротекторну дію.
Виникнення периферичних набряків вважається частим ускладненням дигдропіридинових антагоністів кальцію й нерідко є причиною відмови від продовження терапії. Виникнення таких набряків обумовлено значним розширенням отвору артеріол при незміненому діаметрі отвору венул. Комбіноване застосування алмодипіну й лізиноприлу порівняно з терапією тільки антагоністом кальцію дозволяє майже у два рази знизити частоту розвитку набряків за рахунок венорозширюючої дії інгібіторів АПФ.
Сучасні антигіпертензивні засоби призначені для тривалого застосування, тому крім оцінки їх ефективності та безпечності, необхідно знати вплив препаратів на якість життя.
Для лікування АГ більше 20 років успішно використовують антагоністи кальцію. Блокатори кальцієвих каналів (БКК) за хімічною структурою ділять на 3 групи:
1) дигідропіридини (ніфедипін, фелодипін, амлодипін);
2) похідні фенілалкіламіну (верапаміл звичайної тривалості дії та ретардний);
3) похідні бензотіазепіну (дилтіазем звичайний і ретардний).
Важливе місце серед цих препаратів посідає амлодипін. У клінічних дослідженнях з застосуванням амлодипіну показана його висока антигіпертензивна активність у пацієнтів похилого віку, у хворих на цукровий діабет і хронічну ниркову недостатність.
При артеріальній гіпертензії особливу увагу необхідно приділяти лікуванню гіпертонічного кризу. Відповідно до типу гіпертонічного кризу й призначається медикаментозне лікування. При ускладнених гіпертонічних кризах лікарські засоби вводяться внутрішньовенно (верапаміл, клофелін, магнію сульфат — при судомах, нітропрусид натрію, пропранолол, пентамін, фуросемід, нітрогліцерин).
При неускладнених гіпертонічних кризах лікарські препарати (ніфедипін, каптоприл, клофелін, лабеталол, празозин) використовують під язик і всередину, а дібазол, діазепам, пропранолол, дроперідол — внутрішньом’язево. Препарати призначаються залежно від симптомів кризу. Верапаміл протипоказаний хворим із серцевою недостатністю, тим, що лікуються бета-адреноблокаторами, клофелін — при мозковому інсульті, пентамін — хворим похилого віку.
Отже, лікування хворих на АГ повинно бути довготривалим і безперервним, тому лікареві слід підібрати індивідуально для кожного хворого необхідні препарати, своєчасно їх замінювати, враховуючи клініко-фармакологічні властивості медикаментів, а також особливості патогенезу, клінічної стадії, ураження інших органів. Зважаючи на те, що деякі антигіпертензивні препарати коштують дорого, лікар при їх призначенні повинен враховувати економічні можливості хворих.
к.м.н., зав. відділенням кардіології,
лікар-кардіолог А.СІНЧУК
